Презумпція невинуватості у кримінальному процесі

Відповідно до ч. 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Згідно статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Презумпція невинуватості безпосередньо впливає на процес доказування, перекладаючи тягар доведення вини на сторону обвинувачення, всі сумніви повинні тлумачитися на користь обвинуваченого.

Принцип презумпції невинуватості є обов’язковим для органів досудового розслідування, судів та інших суб’єктів владних повноважень. При цьому поширюється він не лише на прийняття такими суб’єктами певних рішень, а й навіть на публічні висловлювання посадових осіб. Зокрема, в рішенні у справі «Аллене де Рібемон проти Франції», де заявник скаржився на порушення презумпції невинуватості міністром внутрішніх справ, який зробив публічну заяву з твердженням про винуватість заявника, Суд вказує на наступне. «Заява про винуватість, з однієї сторони, спонукала громадськість повірити в неї, а з іншої – випереджало оцінку фактів справи компетентними суддями. Отже, порушення статті 6 п. 2 мало місце», – зазначив Суд у рішенні. Таким чином, жодна посадова особа не може навіть називати людину винуватою, підміняючи таким чином «доведення вини відповідно до закону», тобто перебираючи на себе функцію судді.

Не дивлячись на це, на практиці трапляються випадки, коли службові особи правоохоронних органів складаючи обвинувальний акт, який підлягає направленню до суду не у повній мірі відповідає положенням, яким закріплено принцип презумпції невинуватості. Зокрема, існують непоодинокі випадки, коли у обвинувальному акті міститься стверджувальна вказівка про те, що особа вчинила злочин. Водночас, згідно Конституції України тільки суд має право у своєму рішенні стверджувати про те, чи вчиняла особа злочин чи ні.

Такі формулювання є тиском на суд, порушують основний принцип кримінально-процесуального права, про що неодноразово вказував у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини.